Білокоровичі
Білокоро?вичі — село в Україні, в Олевському районі Житомирської області. Зі сходу межує із смт. Нові Білокоровичі. Одним зі споріднених із селом населених пунктів є смт. Бучмани, яке розташоване за декілька кілометрів на південь.
Село Білокоровичі налічує 32 вулиці і провулки, котрі утопають в зелених садах, 1034 дворів, понад 2500 доброзичливих, завзятих людей, які пишаються своїм селом та його околицями, бо їх оточують предвіковічні ліси, красиві озера, тихоплинні річки Жерев та Перга із всіма притоками—струмочками та джерельцями чистої, холодної криничної води, безмірна глибінь неба відображена у воді озер та річок – все це наше рідне Полісся, наша маленька батьківщина.
Головною окрасою лісів навколо Білокорович є вікові дуби-велетні. Наприклад, дуб-пам’ятник, який росте на сільському кладовищі. Товщина дерева – у 4 обхвати рук дорослої людини. Приблизний вік цього дерева – 500 років. Територію наших лісів прикрашають також гіллясті могутні граби, високі сосни, гонорові ялини, тендітні білокорі берези, пахучі липи, оспівані у піснях ясени, невибагливі вільха та осина, червоні горобина та калина, кущаста ліщина.
Існує кілька легенд про походження назви села. Всі вони різняться одна від одної:
1) в одній з легенд про наше село говориться, що невелике плем’я кривичів з верхів’я Дніпра в пошуках кращої долі декілька років просувалося на південний захід ріками та лісами, полюючи на звірів, займаючись рибальством, збираючи гриби та ягоди, опинилося на берегах невеликої річки Жерев, де мешкало плем’я древлян. Ця місцевість кривичам сподобалась, адже у річці та озерах було багато риби, у лісах - диких тварин, грибів та ягід. Помірна зима, тепле літо з достатньою кількістю дощів для землеробства. Досягнувши згоди з древлянами, кривичі назавжди залишилися на берегах Жерева. Були вони світловолосим, згуртованим і войовничим плем’ям. І саме через біляве волосся навколишні мешканці називали їх білокривичами, тому невдовзі і село, де вони жили, стало зватися Білокривичі. Минуло багато десятиліть - кривичі й древляни стали одним народом з єдиною мовою, а назва села залишилася, лише трохи змінившись;
2) також, кажуть, що село отримало сучасну назву після того, як під час нападу ворожих племен біла корова врятувала жителів села. Вона вийшла на високий берег річки, тим самим змусила нападників відступити, бо вони сприйняли її появу як поганий знак;
3) за іншою версією, село має свою назву завдяки великій кількості беріз із білою корою в навколишніх лісах.
Яка з версій є більш правдоподібною, вирішувати не нам, та за історичними даними вперше про село як населений пункт було згадано в «Историко-статистическом описании церквей и приходов Волынской епархии».(1350р.) Це підтверджує, що село вже існувало як сформований населений пункт, можливо декілька десятиліть. Протягом 1471–1793 років село належало до О?вручського ста?роства — намісництва Великого князівства Литовского та староства Речі Посполитої. Далі «село Белокуровичі, как имение Богдана Стежнєвич» згадується в акті від 1545 року в описі Овруцького замку. В цьому ж акті записано: « Село Белокуровичи при реке Жерев, от Житомира 130 верст, от Овруча 60 верст, от ближайшей почтовой станции Искорости 60 верст». Вищевказані факти говорять нам про те, що історія нашого чудового краю сягає сивої давнини.
Є письмові згадки про те, що у 1900 році в селі Білокоровичі починає працювати, так звана, «народна школа», яку відвідували діти, що жили в навколишніх селах. А в 1903 р. в Білокоровичах відкрита амбулаторія, в якій працював фельшер К. Буневич. У 1906 році в селі мешкало 1911 осіб, налічувалось 299 дворових господарств.
Радянська влада встановлена в січні 1918 року. В Білокоровичах була розташована центральна садиба колгоспу ім. Жданова, який користувався 6,6 тис. га землі, в т. ч. 2 тис. га орної. Колгосп вирощував зернові культури, льон та картоплю; було розвинуте тваринництво м’ясо-молочного напряму. Допоміжні підприємства: пилорама, млин, добування торфу. А 1939 року група колгоспників була учасниками Всесоюзної сільськогосподарської виставки.
За успіхи в праці 77 трудівників відзначені урядовими нагородами.
В радянські часи основу економіки села Білокоровичі, селищ Нові Білокоровичі і Бучмани, складали хмелерадгосп імені Жданова, щебневий завод, торфо-брикетний завод, лісгоспзаг, підприємство з осушки земель, військова частина.
В Білокоровичах радянського часу були середня школа, де 55 учителів навчали 1042 учні, клуб на 700 місць, дві бібліотеки з книжковим фондом 25,6 тис. примірників, , пологовий будинок, аптека, до війни у селі діяла невеличка лікарня на 5—10 ліжок. А вже після війни знову відкрилася амбулаторія, відкриті загальна та протитуберкульозна лікарні.
Протягом 1927-1931 роки діяв Білокоровицький лісний технікум, який був створений у 1927 році як Білокоровицька однорічна лісова школа. Того ж року, ще до відкриття її перетворено на трирічну професійну школу. 1930 року на базі школи утворили Ліспромгоспуч, а ще через рік його перетворено в Білокоровицький лісний технікум. А в жовтні-листопаді 1931 року в зв’язку з інтенсивним будівництвом оборонної «лінії Сталіна» технікум переведено до Малинського району на хутір Гамарня.
Як відомо, Велика Вітчизняна війна не пройшла повз село. В роки війни 305 жителів Білокорович зі зброєю в руках відбивали гітлерівську навалу, з них 193 загинули, 161 житель нагороджений орденами й медалями Союзу РСР.
На території села споруджено два пам’ятники на братських могилах воїнів, які полягли, визволяючи село від гітлерівців.
У 1983 році було відкрито Білокоровицьке вапнякове родовище, у січні 1996 року було отримано ліцензію на його промислову експлуатацію. Поклади вапняку зосереджені на площі 92 га, загальні запаси сировини становили 11,5 млн. тонн.
В незалежній Україні в селі було завершено будівництво заводу з виробництва паркету, який працював на повну потужність. На даний час функціонують Будинок культури, бібліотека, середня загально-освітня школа №1, амбулаторія, аптека, є безліч магазинів та пилорам, а 2016 після капремонту знову відкрився садочок «Ромашка».
З 2017 року село Білокоровичі стає центральною садибою Білокоровицької ОТГ.
Серед місцевих пам’яток - Храм Різдва Пресвятої Богородиці Української Православної Церкви 18 століття (перша згадка 1771 р.).
Пілот-випробувач літаків – полковник Марина Попович - в одному з своїх виступів сказала, що в Україні немає кращої панорами з висоти пташиного польоту, ніж Київсько-Житомирське Полісся ранньої осені та пізньої весни. Тож ми повинні пишатися, що нам надана можливість плекати красу такого чудового та дивовижного краю.
Підготувала: Любиченко А.В.
